Можна як завгодно називати конфлікт на Донбасі – АТО, гібридна війна, уповільнена агресія або ще як-небуть, але від цього він зовсім не перестане бути війною – у повному розумінні цього слова. В історію вона увійде, швидше за все, як Перша російсько-українська війна або для нас, українців, як Вітчизняна 2014-го року.
І хоча вона ще далеко не закінчилася, вартує згадати хроніки бойових зіткнень протягом останніх півроку.
Починалася вона з проросійських сепаратистських мітингів у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, і звичайно ж, у Донецьку, Луганську в березні 2014 року. Сутички проукраїнських активістів з проросійськи налаштованими громадянами протягом усієї весни 2014-го, що супроводжувались кривавими зіткненнями (у тому числі із застосуванням вогнепальної зброї), стали в той час для східних міст України регулярним явищем. Попри зусилля тодішньої української влади, ситуація розпалювалася щодня, мітинги поступово переростали у свавілля натовпу. Представники місцевої влади, як і місцеві правоохоронці, реагували на це з філософською байдужістю. А подекуди навіть сприяли наростанню напруженості чи були організаторами антидержавних виступів.
Однак лише в Донецьку та Луганську це “бродіння”, за фінансової, організаційної та пропагандистської підтримки сусідньої країни, переросло у збройний виступ терористів із захопленням і утриманням адміністративних будівель, інфраструктурних об’єктів та місцевих силових управлінь.
ПЕРШІ ПОГРОМИ
Активні захоплення будівель почалися 6 квітня. Представники правоохоронних та державних органів у Донецьку та Луганську виявилися не тільки не готовими до відбиття і нейтралізації загрози, але часто-густо самі прикладалися до падіння української влади в цих регіонах. Зрештою, виступи «стурбованого мирного населення» закінчилися усуненням української юрисдикції у двох обласних центрах на південному сході України.
7 квітня натовп у Донецьку настільки розпалився, що проголосив т.зв. Донецьку народну республіку - ДНР, і прийняв т.зв. «Декларацію про суверенітет ДНР», одночасно звернувшись до президента сусідньої Росії з проханням ввести війська на Донбас. Згодом це повторив Луганськ – 28 квітня у такий самий спосіб була «створена» ЛНР. За добу до подій у Донецьку «на арені цирку» з’явилася т.зв. «Армія Південного Сходу», яка власне і стала «головною рушійною силою» падіння української влади на Донбасі.
12 квітня озброєні бойовики захопили Слов’янськ. 13 квітня юрисдикцію т.зв. «ДНР» визнали Єнакієве, Макіївка і Маріуполь, 14 квітня – Горлівка, Харцизьк, Жданівка, Кіровське, 16 квітня – Новоазовськ, 18 – Сіверськ, 19 – Комсомольське, Старобешеве, 1 травня – Красноармійськ, Родинське. Хитке становище в Горлівці, втім, зберігалося до 13 травня, де добу тривало двовладдя. Далі озброєний загін проросійських бойовиків повністю підпорядкував собі все місто. Були захоплені державні адміністрації в Харкові, Донецьку, Луганську, будівлі СБУ і МВС у двох останніх містах.
Усе відбувалося за одним і тим самим сценарієм. Мітинг, розігрітий гаслами та горілкою натовп, барикади і групи перевірених професіоналів, які штурмують будівлі. Дуже швидка ці професіонали перетворилися на озброєних бойовиків, а потім стали масово роздавати зброю населенню, даючи можливість вступити в «ополчення» навіть кримінальним елементам.
У захоплених будівлях СБУ та МВС бойовики знайшли значні запаси зброї та боєприпасів. Уже до вечора кількість «стволів» зросла в десятки разів. Дуже швидко на території Донбасу запанували хаос і анархія. Озброєні швидко змели корумповану і прогнилу владу на місцях, дестабілізуючи ситуацію до потрібного їм рівня. Лише в окремих населених пунктах за великим винятком вони наткнулися на опір, як наприклад, при штурмі Горлівського управління міліції. Однак, реагувати у відповідь за силовим варіантом на події на сході країни центральна українська влада почала лише з середини квітня.
Комментариев нет:
Отправить комментарий